Директор ДП «Загребелля» Марія Лемега від 2001 року очолює вказане підприємство. Енергійна, досвідчена, сповнена бажання працювати, однак розчарована тим, наскільки нешанобливо мешканці відносяться до роботи комунальників. У сферу житлово-комунального господарства її привів чоловік – Олег Лемега, який вже багато років самовіддано працює у цій галузі. Марія Богданівна його ентузіазму не поділяє: робота важка та виснажлива, а віддачі від людей – нема.
- Як можна жити у будинку і бути таким байдужим до всього, що відбувається за стінами власної квартири? Мене шокує відсутність елементарної культури багатьох тернополян: сміття летить через вікна, оновлені дошки оголошень та лавки ламають впродовж кількох годин, щойно засклені вікна – б’ють. Навіть прожектори, якими ми облаштовуємо двори, банально розбивають, бо «ЖЕК мусить зробити, ми за це гроші платимо». Кожну дрібницю, яку можливо поцупити – тягнуть додому, пропадає навіть пісок із пісочниць, – ділиться думками жінка. – При цьому, шукати крайніх і винних вміють добре, слів не добирають і зовсім не поважають працівників обслуговуючих підприємств. Найдивніше, багато тернополян думає, що працівники обслуговуючого підприємства зобов’язані виконувати якісь роботи у їхніх квартирах безкоштовно.
Хотілося б розповісти щось приємне, та такого в її роботі дуже мало, констактує Марія Лемега.
- До Європи тернополянам ще рости і рости. Якусь активність можна помітити там, де живуть молоді сім’ї із дітьми – вони і звертаються, і самі щось намагаються робити у своїх дворах. Але переважну частину населення на «Дружбі» становлять здебільшого пенсіонери та студенти. Перші вважають, що всі їм винні, бо так звикли за союзу, а другі живуть тут тимчасово, тому не надто замислюються над благоустроєм. Я дуже шкодую, що залишила свою попередню роботу (Марія Богданівна працювала у податковій інспекції), бо там я була кимось, а тут – кожен мешканець може прийти і обізвати, принизити, звинуватити в чомусь. Люди здебільшого не хочуть розуміти реального стану речей, їм потрібні винуватці, а вже так склалося історично, що «у всьому винні ЖЕКи» і «ЖЕКи нічого не роблять». При цьому, найчастіше агресивними скаржниками є ті, хто має значну заборгованість по оплаті. Однак у нас, виходить, можна вимагати, що завгодно, і не добирати при цьому слів: нам нема чим погрожувати. «Водоканал» – відключить воду, «Міськгаз» – перекриє газ, «Обленерго» -припинить електропостачання, а підприємство, яке обслуговує будинок та прибудинкову територію, не може перестати виконувати свої обов’язки через те, що у кожному будинку мешкає свій «активіст», який знає кожну інстанцію, куди можна звернутися з скаргою, але не знає, куди викинути сміття.
Марія Лемега з розпачем розповідає, що чимало мешканців тернопільських багатоповерхівок із зневагою відносяться до роботи прибиральників.
- Двірник прибрав зранку і пішов, а в обід вже дзвонять з будинку із скаргами та криками, що десь лежить неприбране сміття. Ніхто не хоче шукати тих, хто викидає сміттєві пакети, пляшки з-під алкоголю чи лушпайки з картоплі через вікна. Вони просто вимагають, щоб їм прибрали. А я в своїх працівниках впевнена, я знаю, що вони прибирають совісно, треба хоча б елементарно берегти їхню роботу, вони ж не можуть цілодобово чергувати! У нас взагалі дуже хороший згуртований колектив, вільної вакансії двірника станом на сьогоднішній день немає. Хочу сказати, що люди, які змушені працювати двірниками – особливі, бо не кожному під силу виконувати цю роботу: прибирати, вибачте на слові, людське і собаче лайно, блювотиння, харкотиння, шприци, засоби гігієни, використані контрацептиви нікому не приємно. Через таку зневагу двірникам доводиться відчувати себе найгіршими в світі! Але тому, як вони люблять своє місто, як знають кожен клаптик двору і як великодушно пробачають безкінечне свинство тернополян, можуть позаздрити найграмотніші з тих, хто приходить висловлювати своє невдоволення.
Як розповідає Марія Богданівна, особливо мешканці обурюються через підняття тарифів на послуги з вивезення сміття та обслуговування будинків і прибудинкових територій. Якби тариф піднімали поступово по декілька копійок, таких проблем не виникало б. А оскільки здорожчання відбувається раз на чотири роки, коливання вартості є відчутним для більшості тернополян.
Жінка раз у раз перериває розмову через телефонні дзвінки мешканців, а працівники підприємства постійно заходять в кабінет із запитаннями чи повідомленнями. На годиннику минає сімнадцята година, однак додому Марія Богданівна ще не збирається – робота у розпалі. Враз її погляд зупиняється на розкішному букеті ірисів і на обличчі з’являється посмішка. Марія Богданівна розповідає про те, як любить вирощувати квіти, яке задоволення отримує від цієї роботи. Різнобарв’ям квітнуть і вишиванки, які дбайливо жінка вишила для всіх членів своєї великої родини:
- Вишила сорочки вже для всіх: і для дітей, і для внуків, і для Васильовича (це про чоловіка). Не встигла вишити ще тільки для невістки, – розповідає вона. – Дуже люблю вишивати, люблю поратися біля своїх квітів. Квіти і вишиття – то моя віддушина, яка живить мене силою та енергією. А на роботі я тільки витрачаю її…
Управління житлово-комунального господарства, благоустрою та екології ТМР