Прибиральник міста Ігор Ковальський: «Зараз роблю на третю хату»

У минулому столітті ті, хто брався за роботу двірника, мали шанс отримати житло від держави. Для цього потрібно було відпрацювати двірником десять років. Така практика залишилася у далекому минулому, однак чимало з тих, хто попався на цей «гачок», і до сьогодні працюють прибиральниками території (так називають двірників по-сучасному).

Прибиральник території «Теркомуналсервіс» Ігор Ковальський, який наводить лад у центральній частині міста вже чверть століття (від 1990 року),  жартує, що зараз міг заробляти на «третю хату», якби ця норма діяла й надалі. Щоправда, одну квартиру пан Ковальський таки отримав у далекому 1992 році, та, пов’язавши свою долю із роботою двірника, вже не зміг взятися за щось інше.  Пояснює: спочатку треба було відпрацювати за квартиру, а потім вже й вік був не той, щоб роботодавці ним цікавилися.  А колись пан Ігор працював слюсарем-комплектувальником на «Ватрі».

– Часи були непростими, діти підростали, потрібно було думати про житло. Я вийшов на роботу двірником у день, коли в Тернополі знімали Леніна – восьмого серпня 1990 року. Пам’ятник «вождю» стояв  тоді на місці сучасного пам’ятника Данилові Галицькому. Одна рука його була в кишені, а інша показувала на корпус медінституту, що, мабуть, означало: «як є гроші в кишені, будеш в інституті», – жартує чоловік. –  Всі побігли дивитися на цю подію, ну і я слідом. Пригадую, як присутні кричали: «Бий його! Души його!». В результаті пам’ятник зняли з допомогою крана і вивезли його в невідомому напрямку. Так закінчилася епоха Леніна у Тернополі і почалася моя робота прибиральником.

Про те, що робота важка і фізично, і морально, чоловік дізнався дуже швидко. Адже центром вночі прогулюються дуже різні люди, серед них чимало п’яних, які тільки шукають до кого вчепитися.

– Я встаю о четвертій годині ранку, щоб поприбирати, поки на вулиці мало людей. Звісно, важко фізично, коли багато снігу, коли лід треба відколювати льодорубом, коли приходить час збирати осіннє листя. Та найважче інше: буває, що перехожі чи ті, хто сидить на лавках, намагаються якось образити мене, вколоти. Обзивають «дурнем» чи іншими словами, тикають пальцями і показують дітям як у зоопарку. Найприємніше чути, коли чую, як батьки кажуть дітям, куди треба кидати сміття. Та бувають дорослі, гірші за дітей. Одного разу я зупинився, щоб прочитати афішу, а водій автобуса, який чекав когось неподалік, з подивом випалив: «ого, то ти вмієш читати?». Люди сприймають прибиральників, як людей тупих і безграмотних, і це, звичайно, засмучує. Мушу також сказати, що й серед двірників є такі, що інститути позакінчували. А побачили б ті «грамотні», які обзивають і принижують, що робиться в центрі кожного ранку, і, особливо, після якихсь заходів на площі! Я часом кишки рву, поки приберу, настільки багато «біологічних відходів» залишають файномістяни. А що вже казати про злодійство та вандалізм, з якими регулярно стикаюся: крадуть навіть банальні чорнобривці! Бувало таке, що видирали з корінням канни, які ростуть на клумбах у центрі, і просто  викидали їх вздовж тротуару.

Чоловік розповідає, що мало не щодня у центрі з’являються бродячі собаки з числа тих, кого ще вчора вигулювали господарі.

Спогадів із чвертьстолітньої робочої біографії у пана Ігоря назбиралося чимало. Зараз робота прибиральника для нього стала звичною, він виконує її, не зважаючи на перехожих. А на початках, розповідає, всяке було, доходило навіть до того, що знайомі не віталися через те, що пішов прибирати вулиці. Гіркий осад від людської зневаги, мабуть, не минув й досі. Адже день у день, навіть у вихідні, він слідкує за порядком тут, у центрі Тернополя. Інакше – не можна: місто має бути чистим.

Управління житлово-комунального господарства, благоустрою та екології ТМР