– Тернопіль житлово-комунальний Тернопіль житлово-комунальний
Розповідь цієї жінки довго зберігалася у моєму диктофоні. Напевне, найдовше з розповідей усіх людей, з якими доводилося спілкуватися. Настільки особисті речі вона розповіла, що виникли сумніви, чи варто показувати їх назагал. Можливо саме її історія стане мотиватором для тих жінок, у яких опускаються руки.
Пані Галя працює в ПП «Люкс» маляром-штукатуром. У комунальній галузі – вже чимало років, а від 2009 року працює на підприємствах, які очолюють Галина та Степан Гевки. Тут, каже, знайшла себе, хороший колектив, та керівництво, яке завжди допоможе та підтримає.
- Я родом із Великого Ходачкова, закінчила ПТУ №4, де отримала спеціальність «маляр-штукатур». Працювала на будівництві, а потім перейшла у працювати у комунальну галузь. Я щиро вдячна родині Гевків за те, що прийняли мене до свого колективу, а особливу вдячність хочу озвучити для Галини Орестівни, яка є дуже мудрою жінкою і розумним керівником і дуже багато мені в житті допомагала. Я вдячна колективові та керівництву за підтримку, адже робота для мене – це важлива частина мого життя.
З колегою по роботі паном Петром
У пані Галі троє синів – 30, 26 і 6 років. Наймолодший син цього року пішов до школи. Сумно в цій історії те, що старший син пані Галі – інвалід з дитинства, а наймолодший отримав травми під час пологів, через що йде не у звичайну школу, а у школу для особливих діток. Середній нещодавно повернувся із АТО, що також відобразилося на його здоров’ї.
- Наймолодший, Марко, пізня дитина, я народила його, коли мені було 42 роки. Люди по-різному дивляться, є такі, що і засуджують. Але я собі думала так: не я перша, не я остання. Якщо Бог дає, то треба приймати. Страшно не від того, що я народила у такому віці, а від того, що молоді здорові жінки не можуть дітей мати. То чого ж я маю дивитися, що мені скажуть оточуючі? Треба народжувати дітей, треба давати життя дітям. Я хочу сказати всім молодим жінкам, щоб народжували і не боялися осуду і не боялися майбутнього. Все буде добре! Одне сумно, що моя дитина – особлива, вимагає особливої уваги. Тяжко, що тут скажеш, але я не опускаю рук. Як нема кому підтримати, то шукаєш розради у чомусь іншому, і не завжди правильними способами. Але як є підтримка, така, яку я маю тут в колективі та від керівництва, то легко вернутися на правильний шлях. Точніше, в мене навіть два молодих, позитивних колективи і я щиро люблю цих людей. Так, доля в мене дуже кучерява, але інакше було б не цікаво, – посміхається пані Галя.
Про те, що любить свою роботу, жінка повторила декілька разів. Тому вболіває за житлово-комунальну галузь, у якій, на жаль, зараз працює дуже мало молодих людей.
- Коли я закінчила школу, пішла на муляра і розуміла, де і ким я буду працювати. А зараз молодь не хоче так працювати, як ми. Хтось їде закордон, а хтось лишається в Україні і просто не хоче працювати. Думаю, тому, що батьки помагають. Кажуть, роботи нема, а насправді роботи вистачає, просто в «жеку» молодь працювати не хоче. Маю знайомих молодих хлопців, які вивчаються на малярів, але працюють на ремонтах квартир – так їм краще і вигідніше.
Найважче у роботі – не фізична праця, каже пані Галя. Навпаки, каже, що коли фарбує сходові клітки, то забуває про свої домашні турботи. Тяжко мати справу із окремими людьми, адже часто всі свої негаразди мешканці виливають саме на тих, хто робить ремонт на сходовій клітці. Обурюються через запах фарби, можуть сказати чимало образливого повчають, як треба було зробити.
- Люди забувають, що вони платять не за євроремонт, а дехто й взагалі роками не платить за «жек». Але вони часто не оминають можливості сказати щось образливе. Я розумію – в них в голові свої клопоти, і якби так дбали про свій під’їзд, то не допустили б тих написів і нашкрябаних малюнків, відбитків ніг і так далі. Але ми тут цілий день, коли вони йдуть на роботу, коли повертаються, в настрої чи не дуже, і ми мусимо мовчки приймати від них іноді дуже несправедливі слова.
Щоб побілити сходові клітки треба добряче пострибати по риштовках та драбинах, щоб пофарбувати панелі – треба не раз стати на коліна. Щоб пошпаклювати – принести десятки кілограмів матеріалів. Вимити сотні квадратних метрів підлоги та стін від вапна, щоб було чисто. Від щоденної роботи з фарбою та вапном пече в горлі, сльозяться очі, важко дихати, паморочиться в голові.
- Головне, щоб всі були здорові і помалу все зробиться, – з оптимізмом каже пані Галя. Вона знає, що потрібно, для того щоб сміливо дивитися в завтрашній день. Якщо для когось це дорогі гаджети, салони краси, модний одяг і авто, гучні вечірки, то для неї це – здоров’я її синів.