25.09.2021 19:16
eps_banner
АКТУАЛЬНО:

Згадують Павло Павлович і Дарія Данилівна Пахолки

vodokanalПавло Павлович і Дарія Данилівна Пахолки

Водоканал для подружжя Пахолків особливий ще тим, що допоміг їм зустрітися та поєднати долі. Саме він став своєрідною другою домівкою і для їхньої донечки Людмила. Маленькою вона тут проводила тут багато часу. Тому не дивно, що коли виросла, пішла стежками батьків, працювала в абонентському відділі водоканалу, допомагала батькам.

Ми довго не могли зустрітися з Дарією Данилівною та Павлом Павловичем. Не складалося. Клопоти. Зате коли побачилися — проговорили кілька годин. Вони згадували, а я слухала, відкривши рота.

Павло Павлович Пахолок прийшов до водоканалу в 1967 році.

— Мені було тоді 15 років, – пригадує — Комсомольський не хотіли ще давати. Подвір’я тоді було ще таке старе, нинішнього адмінкорпусу не було. Той новий будинок на Танцорова почали будувати десь у 1968. Звели дуже швидко. З цегли виклали. Пам’ятаю, як мурували. То був 1968 – початок 1969-го, бо в 1969-му осінню я пішов до армію.

А що було у водоканалі тоді?

— Була контора, бухгалтерія, гараж, дві машини, грузова 6055, і 6020 будка. Був склад ГСМ з пальним, підвальчик і … «жучок», мотоцикл з кузовом, на 3 колесах. Ото вся була техніка водоканалу. А, ще були коні. На насосну заїхати до Білої. Все люди носили на власних плечах тоді. Навіть кисень. Були здорові, крепкі тоді люди. Екскаваторів не було. У 1967, 1968, 1969 роках навіть ще не було. Все вручну копали. Два копальники було, спеціально для аварій. Якраз Дружба будувалася, о, було дуже тяжко копати, якщо щось там рвало.

– А прокладали труби також вручну?

– Водоканал не прокладав труб, експлуатував тільки. В основному прокладав СТУ 542 і спецбуд, а водоканал експлуатував зовнішні мережі, РСУ-3 і ЖЕКи — внутрішні. Водоканал розділений був на дві частини: РСУ і водоканал. РСУ почало займатися «внутрянкою», здійснювати капітальний ремонт, а водоканал обслуговував зовнішні мережі. І ще тоді водоканал обслуговував котельні, ремонт робив. Котельні майже всі були нові. Тільки згодом утворився теплокомуненерго.

– А хто тоді директором був?

— Амельчаков був. Філіп Тимофійович, як я прийшов. Він був казах, і дуже доброї душі людина. Такий спокійний. Того Тернополя, що, пучка була. Умов для праці у водоканалі не було таких, як зараз. Отам де та стара будівля на подвір’ї стояла, була лавка та буржуйка на теплу воду, щоб руки помити. Амельчаков часом вранці «прилітає», аби подивитися «чи хлопці на боку лежать». Казав: «Служба — на боку йде, то все нормально». Добрий був чоловік. А я тих дефектів щось з шість пережив: Амельчаков, Лаш, Цибуляк, Воробець, Гичка, Баран. Досить їх було, досить.

– А які аварійні бригади були тоді? Що ремонтували?

– Бачите, ми прийшли, то ще водоканал і очисні споруди належали до ХБК. Очисні були на ХБК. Наші очисні були такі типічні: тільки біофільтри, груба очистка. А вже в 1976-му ХБК очисні передали водоканалу і тоді почалася будівництво нової черги очисних. Ми перекачку прийняли. Місто почало рости.

– А скільки людей було тоді? Які структурні підрозділи?

– Структурні підрозділи в основному такі ж, як зараз, – долучається до розмови Дарія Данилівна. – Була аварійна бригада, бригада копальників, бригада профілактиків, ремонтна бригада, каналізаційна бригада.

Ремонтна бригада займалася механізмами, ремонтувала насоси, криниці, помпи, свердловини. Я мала ту бригаду, то знаю. Самі обладнання робили, фільтри встановляли. Тяжко було, що казати. Станція відкрилася в 1975 році. Вода мала великий вміст заліза, то встановляли тимчасові фільтри. Загрузка була піскова. Вода тільки через ті фільтри проходила і качалася. Станцію знезалізування відкрили в 1975 році і мене той самий начальник поставив технологом. На станції знезалізування було чотири зміни, чотири майстри. Я була старшим майстером-технологом. Займалася тоді технологією станції і всіх насосних станцій. То там були кочегари, слюсарі, слюсарі-елекрики, оператор втораторної установки, оператор фільтрів. На низу були машиністи, хлоратор і був сторож.

Насосів не було?

— Коли відверто, то стояли 14 насосів, 14 свердловин. 6-8 насосів подавали 75 м кубічних води. Коли прийшов до нас начальник відділу по експлуатації Погайдак і запропонував поставити 6 глибинних насосів, потужність свердловини була сто метрів кубічних, а насос може брати 120-130. Свердловини працювали по типу інфільтрації з озера і джерела. Оскільки він поставив ці насоси, то почався більший забір води. Вода з озера почала підтоплювати ті свердловини і якось залила. Було зроблено їх тампона, залито бетон.

А колись скільки подавали води на місто?

— Подавали 1 млн 400, 1 млн. 500. 1 млн 100 була реалізація, а зараз 500.

А хто найбільше брав?

— ХБК брало нашу воду і технічну, комбайновий, мав аж 3 чи 4 вводи, там в 4 була перезмінка. Можна сказати, зараз легше дихати. Може працювати 5 сверловин, 6, а тоді зупиниш одну – вже хтось чвідчуває. Були заводи: штучної шкіри, фарфоровий, молокозавод, який лишився, м’ясокомбінат. Промзона була на мінімумі води, щоби помитися, то на комбайновому їхали робити переключення. Завжди були скандали. 1 лн. 200 була реалізація води, 1 млн. 100.

Біла давала 32 тис кубів, працювала на повну потужність, 14 свердловин там було. Вибило світло, чи зупинилося дві свердловини на ремонт – і місто вже чуло. Третій підйом вже був, проте однаково води не вистачало. Третій підйом коли запустили, то дали одну п’ятисотку, води не вистачало на Дружбі, бо кинули башню, що була на Карпенка, 15. Там зараз архів. Вона регулювала подачу води на Дружбу та качала на другу насосну, що під Кутківцями. Та насосна також розділяла водопостачання, качала воду на місто.

Були в нас дуже дисципліновані люди, і дуже відповідальні. Все робилося вручну, але дуже якісно. Якщо хтось знаходив прихований порив на мережі, то отримував премію. Значить, добросовісно перевірив всі комунікації і винайшов той порив. А був в нас такий економіст Федір Вольфович Єгрейко, то він на кожен пропуск складав акт, скільки витекло води. Санстанція вела контроль. Було дуже багато колонок по місту, бо люди не мали ще централізованого водопостачання. Могло бути забруднення води. За обласною лікарнею приватні хати будувалися, води не мали, то ми їздили будувати туди колонки. Радіус дії колонки – 100 метрів.

А як хлорували воду?

— Так само, як зараз. Була промивка водопроводу. Промивка була якісніша, мені здається. Хлор, рідкий хлор, забруднює, зв’язує, а такий хлор — активний, ми його в бочки, розробляли, заливали в резервуари, хлорували. Колотили, то було страшне, тоді вже закачували, воду випускали. Пригадую, коли ми хлорували Дружбу, то був такий запах, що люди казали, станцію прорвало. Але зараз якість води покращилася, що тут казати.

Коли була гірша якість?

— Правила ті самі лишилися: має бути 0,3 міліграма хлору на літр води. Бачите, як Смиковецький водозабір відкрили, там була вода дійсно чиста, як сльоза. Тоді будувався Східний і якраз зі Смиковець воду провели, і Східний якраз ту мав воду. Там була дуже добра вода.

А чого закрили водозабір?

— Помилилися проектанти. Казали, що свердловина мають давати 75 м кубічних води, а вона давала 70. Донині зберігся зошит, де я записувала, на яких свердловинах які насоси були встановлені.

У січні 1975 року був запущений насос на Івачівському водозаборі. Яка потужність, чого вийшов з ладу, все записувала, технічні характеристики на станції перекачки.

Даріє Данилівно, ви були технологом, а потім яку посаду займали?

— Диспетчером.

Як тоді диспетчери працювали?

— Диспетчери працювали в три зміни: день, ніч і два дні вдома. Поступали дзвінки від мешканців, ми реагували. Начальника насосних станцій, пригадую, за те, що не була пофарбована сітка на водозаборі, якось зняли з роботи. Такі часи були.

— Диспетчери працювали так, як і зараз, – додає Павло Павлович. — Старший диспетчер була Ірина Іванівна Муляр. Дуже добра жінка. Я робив у профілактичній бригаді. Прийшов звичайним робочим, колонки мурував. Дитина був, 16 років. Прийшов з армії – знов водоканал. Так і пропрацював там 44 роки. До пенсії. Майстром був за Барана

Які були споживачі?

— Як були серйозні, так і лишилися, — сміється Дарія Данилівна.

Колись так само водоміри стояли?

— Рідко де.

Скільки за воду платили колись?

— Копійки. Вода була чотири копійки, а каналізація – одна копійка. То 1969 рік. У 1996 році було з гарячим постачанням 1 руб 18 коп, а з холодним – 1 руб 9 коп.

Коли першу «аварійку» купили?

— Спочатку їздили «конями», потім така будка-літучка була 2033, так як зараз зварочна 93-73. Апарат для зварювання був усередині. Нею і виїздили на аварії. Вона була повністю обладнана. Дуже гарна машина була.

Якими були способи зварювання трубопроводів?

— Колись чугунні труби заливали свинцем. У Тернополі сталеві та чугунні тільки. Чугунні йдуть з насосної станції. Труба сходилася з трубою, заливали свинцем. Сірка йшла на каналізацію. Я не знаю, що то за труби були «чугунці». Пригадую, їздила у київський водоканал, начальник відділу Попора подивився, каже до шофера: «Я трошки зайнятий, відвези ту жінку, нехай подивиться на Київ. Там мене чекали в Міністерстві. Ви мені напишете всі запитання, які потрібно, а я постараюся вам дати відповідь». Я й написала: хто обслуговує фонтани, кирниці, як ведуться розкопки, затрати матеріалів. Каже — то питання до головного інженера. Викликав його. Той розповів мені, як зварюють чугун, дав інструкцію, як приймати розкопки. Я кажу: «Та інструкція нам не підходить, там повинен бути технагляд за дорогами, повинні завірити ті розкопки». Зараз уже більш менш, департамент керує, а тоді, як і чим засипав, так і було.

А за фонтани коли почали відповідати?

— Усе життя водоканал за фонтани відповідав, – констатує Павло Павлович. — Відколи прийшов, відтоді пам’ятаю фонтани. Ще за першого директора, каже ми останній рік малюємо, а наступного знову реконструкція.

Скільки було тих фонтанів?

— На Міцкевича був фонтан, Качали, тепер його засипали. Біля драмтеатру був дуже гарний, з того боку, де Шевченко, посередині площі, де ялинка був фонтан. На Привокзальній площі був фонтан. Біля Палацу Щастя, через дорогу, під вербою, де Данило Галицький, був фонтан, де кооперативний технікум був фонтан. На бульварі Данила Галицького був. У парку нині Національного Відродження фонтан Комсомолець. Раз чи два на рік робив. Біля комбайнового був. Біля пошта. За сучасним пам’ятником Бандери.

Яка в Тернополі вулиця першою отримала водопровід і каналізацію?

— Перша насосна станція була збудована у 1947 році. За завданням Наркомата партії був розроблений проект водопостачання Тернополя. Польський професор Надольський розробив план водопостачання Тернополя. Це був 1937 рік. І певно, в цьому році вже були свердловини, там де насосна станція номер один, які подавали місту воду. Протяжність мереж становила десь 10 км.

— Той професор розробив план, але люди довго ще коритувалися водою з місцевих криниць, — уточнює Дарія Данилівна. — У кожній хаті ставили два великих колеса, свердловина була і так брали воду. Зараз я сміло можу сказати, що на Барвінських є така свердловина, на військоматі, як до поліклініки першої йти, є невеличка будка, то там також стояла така криниця, що качала на пару домів.

Коли будували водопровід Смиківці, що недіючий?

— Тоді, коли Східний будували. Коли збудували насосну станцію, то свердливини було дві, три, постійно збільшувалися, при мені стали 14. У Білій. Вся вода на Східному була від Смиківців. Кілька років робили мережі.

Куди каналізація йшла?

— Озера не було, була річка Серет, потім утворився став. З того боку, де готель Тернопіль, був пляж. У 1967-1968 роках будувалася Дружба. Я пам’ятаю з боку готелю Тернопіль — пляж був. Вся вода з центру йшла на поля інфільтрації. Вони тягнулися аж до річки. Річка, де зараз міст на Дружбі, а все плесо були поля інфільтрації. Вони приймали воду з септиків настільки чисту, бо польські септики з двох-трьох відсіків, перше затримувалися предмети грубі, потім менші, чиста вода виводилася на чисті канали. Води було дуже –дуже мало. Вона була дуже чиста. Місто було мале, центр, БАМ. Де Східний – там був смітник, де Ковпака, Жукова, там вліво були великі кар’єри. Там місто скидало все сіміття. Потім раптово закрили ту сміттярку і почали будувати Східний.

А після диспетчерської де, Даріє Данилівно, працювали?

— Контролером. Директор казав: «Ти така енергійна — два мужика вкупі», і я пішла. Потім була на станції знезалізування. О, я там такий порядок навела, лялька: килими постелені, троянди китайські цвітуть, фікуси, біла плиточка. Потім директор викликає і каже: «Ти потягнеш бригаду». «Не знаю, — відказую, — попробую». І пішла, закрила раз наряд, другий, перевірили мене. Директор дуже полюбив нас з Павлом. Якось я була на мережах і захворіла. Взяла лікарняний. А води в хаті не мала. Взяли ми з Павлом сорокалітрову каструлю, два відра. Йдемо по воду. А криниця — далеченько. Аж над’їжджає директор з водієм. Питає: «Ты откуда?» Я кажу, от воду несу. «Ты знаешь, что песок забрала? А он нам нужен. И чтоб завтра пришла ко мне и написала заявление. Как, вы двое работаете у нас, а ходите за водою». Наступного ж дня виділив людей і вони вибили нам свердловину, котра служить ще й нині.

Хто був головний інженер за Амельчакова?

— Гичка. О, тих інженерів я пережила з вісім. Гичка був дуже добряк. З Гичкою не відчувалося інтервалу, що він головний інженер, а ти підлеглий.Могли посперечатися, а потім він казав: «Ти знаєш, ти була права». Ну, хто б зараз з головних таке казав? А то була золота людина.

А втрати на водопроводі колись були такі самі?

— Колись втрати доводили. Я робила звіт по відйому, то мусила вложитися в 4,7 – це були планові витрати.

А боржники? Такі, як зараз?

— Не було боржників. Мені, здається, люди платили чесно. Коли вода подорожчала, тоді боржники і з’явилися.

Після диспетчерської ви…

— Після диспетчерської я пішла на ремонтний. Керувала тою ремонтною службою, довго, доки не пішла начальником відділу каналізації. Все життя була рушійною службою, гідранти, насоси, врізки.

Люки крали?

— Колись ніхто не крав. Люди мали зарплату. Колись не було такого, щоб здавати металолом. Рідко хто здавав металолом.Здавали колгоспи, сільгосптехніка, а приватні сектори – дуже рідко. Тоді люк коштував 11 руб, а зараз новий люк вартує 1500 грн! Є вже пластмасові.

А як відпочивали у водоканалі?

— Був гарний відпочинок, що казати. Їздили на гриби, мали свою пасіку. Санаторій Надзбруччя в Затоці. Мали своїх 8 доміків або й більше, їздили в санаторій. Ми їздили через рік. По гриби їздили. Автобус їхав, складали списки, хто їде. В мене десь в костюмі ще зберігся список. У Почаїв їздили. Хор був великий, більший. Є фотографія на сходах. Ансамбль був спочатку.

Які були заробітки? Як платили у 90-х?

— Платили крупами , цукром, борошном у 90-х. Одного року кожному давали по сервізу на день комунальника. З ХБК давали кожному якісь рушники. Давали куски матерії. Є записи, що були змагання комуністичні, яка бригада перемагала. Отримували гроші – 2 рублі, три рублі, п’ять рублів, але всі старалися.

Бути водоканалівцем було престижно?

— Я рахувалася з тою фірмою, я получила там квартиру. Не годен було прописатися в місті, директор зробив чоловікові приписку. І таке то було. Може, ми були молодші. 8 березня і день радянської армії – завжди була забава в повному розумінні того слова. З випивкою, танцями, віршами, піснями. Новий рік зустрічали. Не було різниці, що інженерно-технічний працівник чи шофер, чи слюсар. Всі були однакові рівні.

А коли водоканла став «Тернопільводоканалом» ?

— Ой, він був ДК водоканал, потім — управління водоканалізаційного господарства, далі — державне управління водо каналізаційного господарства. 1996-му — п-во перейменовано на ДКП «Тернопільводоканал», у1998-му рік – на КП «Тернопільводоканал».

А ваш трудовий шлях?

— Зараз зврбся за трудовою своєю: у 1969 році мене прийняли конторолером, з 1972-го — була диспетчером, того ж року булла переведена на посаду майстра водопровідної сітки. У 1975 році переведена старшим майстром-технологом станції знезалізування, відтак— майстром системи знезалізування. У 1984 –му стала інженером по нагляду за будівництвом промислових та комунальних водоканалізаційних мереж. Приймала в експлуатація водомережі, тоді будувалася друга нитка водопроводу, «тисячка». Я зідійснювала технагляд. У 1988 –му стала майстром ВКС, у 1995-му — начальником каналізаційних мереж, у 2005-му — майстром першої групи, у 2011-му — звільнена за власним бажанням. Чоловік мій, Павло Павлович, у трудовій книжці ає тільки один запис: майчстер.

Ми ще довго розмовляли. Про те й се. Та хіба все оповісиш за якихось кілька годин. Тож домовилися зустрітися ще раз. Відшліфувати як кажуть, спогади, пересіяти. Щоб наступні покоління отримали зерна правди.

www.vodokanal.te.ua