24.11.2017 03:45
eps_banner
АКТУАЛЬНО:
Управління ЖКГ / Місто / Люди / Чому юнак, який закінчив університет у Варшаві, пішов працювати двірником

Чому юнак, який закінчив університет у Варшаві, пішов працювати двірником

19 432 помахи мітлою – рівно стільки робить двірник за разовий прохід узбіччям дороги у 200 метрів.Це порахував молодий хлопець Павло Махорін.

Впродовж двох місяців він працював у ЖЕКу міста Теплодар двірником – заради соціального експерименту, пише  “УП.Життя”.

Павло два місяці працював двірником – заради соціального експерименту

Почалося все з майданчика біля гаражів, які належать багатоповерхівці, де проживає хлопець.

Він просто вирішив прибрати цю територію.

Там було багато сміття, битого скла. Після прибирання галявина кардинально змінилася. Хочеш – бери ковдру, стели та відпочивай.

Саме тоді я подумав, а чому б не влаштуватися до місцевого ЖЕКу на роботу?

Зарплата двірника – самі сльози. Тож це був виключно соціальний експеримент та можливість на кілька місяців урізноманітнити свій вільний час з користю для рідного міста та заради безцінного життєвого досвіду”, – пригадує Паша.

Почалося все з майданчика біля багатоповерхівки, який хлопець вирішив прибрати
Після прибирання місцина поблизу гаражів кардинально змінилися

Для багатьох місцевих жителів його рішення виглядало як цілковите дивацтво.

Хлопець освічений – навчався бізнес-економіці в одному з університетів Варшави, прослухав курс лекцій з програмування в Одесі.

А ще встиг попрацювати розфасовником товарів, баристою, обслуговував концерти та фестивалі відомих гуртів і навіть сам був учасником музичної групи.

Пашин перший робочий день почався дивно – його нова колежанка відкрила пачку цигарок та кинула обгортку собі під ноги.

Він запитав: “У чому логіка?”.

І почув декілька порад від нових колег: Прибирати потрібно тільки свою ділянку, але смітити можна на інших.

Паші ці одкровення здалися дивними.

“Я вірю в карму. Для мене найвищим благом є приносити користь людям, нагодувати голодного, приютити бездомного, допомогти нужденним, але не вихвалятися цим.

Все добре, що ви робите сьогодні – є добром для вас самих в майбутньому.

Чому б не почати з наведення чистоти? В глобальному сенсі, сприймаючи всю планету, як рідний дім?”, – роздумує хлопець.

Однак попри розбіжності в поглядах свою бригаду Павло просить не ображати та погано про неї не писати.

Переважно двірниками працюють жінки. Павло був єдиним чоловіком у бригаді

Бо робота двірника (переважно це жінки) – важка, невдячна та непомітна праця, за яку суспільство платить мізерні зарплати.

В бригаді Паші було 20 жінок. Робочий день починався о 8.00, тривав до 11.30, потім година обіду, і знову до 16.00.

В суботу двірники додатково працюють ще дві години зранку.

Зарплатня у квітні-травні, коли тривав експеримент, складала 2570 грн на місяць.

Від підприємства двірники отримують спеціальний одяг – помаранчеві або  яскраво-жовті жилети. Про інші види заохочення, наприклад, службові квартири, тут навіть не чули.

Загальна ділянка розподілялася між всіма двірниками бригади. А після її прибирання  керівник давав додаткові загальні доручення: вантажити гілки, білувати дерева, копати, загрібати, розчищати канави, збирати сміття з урн тощо.

При чому інколи робота не мала сенсу. Три дні білували дерева, а дощ змивав роботу за кілька хвилин.

До двірника Паші та після

“Простіше було, коли за мною були закріплені двори. Поступово люди, які проживають у будинках, звикли до мене та до чистоти.

Намагалися доносити сміття до смітничка чи контейнеру. Дякували за працю. А отробота на загальних ділянках, на узбіччі дороги – суцільні муки“, – пригадує Паша.

Навіть через годину після ідеального прибирання узбіччя дороги чи території загального користування там знову брудно.

Результат багатогодинної праці, вважає Павло, стає невидимим завдяки людям, які механічно викидають собі під ноги дрібне сміття: обгортки, фантики, недопалки.

 До 50 отаких совків сміття та пилу на узбіччі двірник збирає щодня

Відкриттям для хлопця стало те, що своєї роботи двірники соромляться.

Одна з колег навіть похвалила його, що він навпаки, не ховався, махав рукою з кузова трактора та посміхався знайомим дівчатам.

Для мене це не вкладалося в голові. Чесно робити свою роботу на благо суспільства – чомусь соромно та не престижно“, –  дивується Паша.

Його дуже нервувало те, що всі перехожі знають, як краще організувати роботу двірників: дають поради, сваряться.

Таке враження, що ці гори сміття з неба падають, а не з рук тих, хто критикує, – каже хлопець. – Коли пропонуєш: “Покажіть, як треба!”, то крутять пальцем у скроні. Кажуть: “Мені що, більше всіх треба?”. Розвертаються та йдуть“.

 Відкриттям для хлопця стало те, що своєї роботи двірники соромляться

Павло вирішив навести трішки ладу не тільки на вулицях, а й в місцевому інформаційному просторі.

Майже сорок років тому його рідне місто Теплодар будували для того, щоб воно стало містом-супутником майбутньої атомної станції.

Однак через Чорнобильську трагедію проект заморозили.

Сьогодні це звичайне провінційне містечко: кілька вулиць, компактний мікрорайон багатоповерхівок.

Місцева група в соцмережі – безкінечний потік критики місцевої влади та претензій до комунальних служб.

Основний контент групи – пости з розбитими дитячими майданчиками, переповненими смітниками, безпритульними тваринами, димом від палаючих сміттєзвалищ та сусідськими війнами.

Щоб розбавити цю картину депресії та песимізму, а також пояснити зацікавленим своє рішення – одночасно з роботою в ЖЕКу – Паша завів блог у соцмережі.

З часом блог “Двірник Паша” отримав свою аудиторію.

Люди чекали на його спостереження, історії з життя бригади, трудові будні та закулісся роботи ЖЕКу.

Після двох місяців роботи двірником Павло звільнився. Розповідає, що схуд на 5 кілограм.

У подальшому він не збирається закінчувати ані з експериментами, ані з прибиранням рідного міста.

Цього року, не витрачаючи жодного дня на підготовку, він склав з досить високими результатами ЗНО та планує вступити на факультет психології.

Мотиватором для юнака стали його батьки – тато у 55-річному віці вступив на психологічний факультет, а разом з ним, за компанію, студенткою стала мама хлопця.

Сам же Павло не проходить повз жодного папірця, обгортки та фантика, який лежить на дорозі чи тротуарі.

Піднімає та доносить до урни.

Спочатку друзі хлопця дивувалися, навіщо він це робить, але надихнувшись історіями хлопця, зрозуміли. І дехто навіть наслідує.

Галина Халимоник, спеціально для “УП.Життя”.

 

'